Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст. Ukrainska_kozatska_derzhava_v_druhii_polovyni_XVII | Page 138

при цьому вже не на звичай, а на положення Литовського
Статуту), дивились як на власність державця. Тому при­
власнення перших старшинами, шляхтичами, монасти­
рями стало досить типовим явищем. Так, у листопаді 1735 р.
мешканці с.Встави (Березанська сотня, Переяславський
полк) скаржилися у Сенат на бунчукового товариша
Д.Райчина, що той самовільно захопив громадські землі й
забороняв селянам і козакам косити сіно на вільному'
степу31. Міщани м.Глинська сповістили 16 квітня 1752 р.
урядників Лубенської канцелярії про те, що з “давніх
часів” їм належав острів Мирський, де вони мали мож­
ливість випасати громадську худобу, але його захопив міс­
цевий старшина Йосип Зарудний і заборонив випаси32.
Розглядаючи питання про поземельні відносини, слід
сказати дещо детальніше про таке своєрідне соціально-
економічне явище, як займанщина (довільна заїмка зе­
мель), котра особливо широко застосовувалася у другій
половині XVII ст., а також XVIII ст. Деякі вітчизняні до­
слідники історії й права України вважали займанщину
формою землеволодіння чи земельної власності. На наш
погляд, вона представляла собою не що інше, як звичаєве
право, що дозволяло на підставі першого “займу” володіти
чи користуватися землею. Займали землю конкретні особи
(або особа); отже, відразу оформлявся і відповідний вид
землеволодіння: особистий, общинний чи сябринний. За­
йманщина набула найбільшого поширення в малозасе­
лених районах, де значна кількість землі перебувала “впус-
ці”, тобто пустувала (наприклад, у південних областях
Правобережжя, Лівобережжя, а особливо в другій половині
XVIII ст. у Південній Україні). Освоєння землі та подаль­
ше володіння нею на підставі займанщини припускалося
лише тоді, коли вона вважалась “вільною”, тобто нікому
не належала33. Найчастіше такими виявлялися цілинні або
запустілі землі, а також залишені після смерті господаря,
що не мав спадкоємців. Вибір місця під заїмку у період
Визвольної війни й певний час після її завершення
практично ніким не обмежувався. Кожний міг придбати
землю, за словами сучасників тих подій, “где похочет”,
скільки “надобность укажет”, “ибо в то время пустовския
поля помежным жильцам занимать было кому хотя, не­
возбранно”34.
Причому слід зазначити те, що коли відбувалося ко­
лективне переселення (великої групи людей, а часом і
Цілого села) на незайняті ніким землі, то на нове місце
137