Р озд іл 4. С е р ц е
д ворян ина
Микола Костомаров мав свої резони не любити цей твір. Для
нього «Історія русів» була просто-на-просто шкідливим продук
том старшинського мислення. У статті «Из поездки в Батурин в
1878 году», надрукованій через три роки після самої поїздки, Кос
томаров зазначив безпосередню причину свого незадоволення:
популярність «Історії русів» у консервативних колах українських
поміщиків. У Батурині, колишній гетьманській столиці, він зустрів
дворянина на прізвище Великдан, український патріотизм якого
виростав з «Історії русів». «По воззрениям господ, воспитавш их
ся на Конисском, — писав Костомаров, — весь казацкий порядок
был идеально хорош, а всякое зло исходило от московских козней,
несправедливости и суровости правительственных лиц велико
русских. Взгляды, навеянные псевдоисториею Конисского, до сих
пор еще в ходу у малороссийского дворянства, и предрассудки,
посеянные ею, так вросли, что до сих пор все более добросовестные
исследования и издания актов, долгое время остававшихся никому
неведомыми, еще не могут рассеять раз усвоенны х заблуждений:
актов и исследований наших не читают, а Конисскому верят».
У пристрасних філіпіках Костомарова на адресу «Історії русів»,
так само як і в критиці Карпова, відображалися політичні і соці
альні баталії 1870-х років. У їхніх статтях відчувається також розча
рування професійних істориків міфологічним характером панівної
історичної ідентичності. Костомарову, як і Карпову, не подобалася
ідеалізація української минувшини і звичка винуватити в пробле
мах України Росію. Але на цьому їхня схожість закінчувалася. Якщо
Карпову «Історія русів» не подобалася, як маніфестація лібералізму,
то Костомаров бачив у ній корені дворянського консерватизму — ці
політичні та ідеологічні табори змагалися між собою в Російській
імперії 1870-1880-х років. Тут Костомаров був радий погодитися з
давнім зауваженням Олександра Пушкіна про «сердце дворянина»
автора «Історії русів». Костомаров писав про це: «Пушкин ошибся,
поверив наравне с другими своего времени, что история руссов на
писана знаменитым белорусским архиепископом, но он понял и
справедливо угадал, что она написана дворянином».
Власне Костомаров висловив те, на що Пушкін тільки натякав.
Принагідна ремарка поета про обізнаність анонімного автора з
військовою справою набула у Костомарова виразних соціальних
обертонів: «...действительно, эта история составлена каким-то из
97