Розділ
17. С у п е р н и к и
які захищали імперію, було розформовано, почався наступ на права
старшини, а Віденський конгрес санкціонував новий устрій Європи,
при якому поляки — головні вороги козаків — отримали автономію
і привілеї, давним-давно у самих козаків відібрані. Ціна за входжен
ня в імперію здавалася надто високою, а вигоди — надто дрібними.
Світу слід було нагадати про козацьку славу, вірну службу і понесені
жертви. Перший датований список «Історії русів» (1818 рік) підказує,
що автор завершив роботу якраз тоді, коли почався новий наступ на
права старшинських нащадків. Активна діяльність Миколи Рєпніна
по збиранню джерел для «Истории Малой России» Бантиша-Камен-
ського, яка почалася 1816 року, могла поквапити автора «Історії русів»
завершити свій варіант української історії. Неясно, чи призначався
цей твір для публікації, але після того, як Ширая обрали маршалком
цілої губернії того самого 1818 року, не могло бути й мови про те, щоб
його ім’я або ім’я когось до нього наближеного стояло на обкладин
ці книжки, яка містила неоднозначні пасажі про Мазепу і критичні
відгуки на адресу Петра І і Катерини II. Прізвища архієпископа Ко-
ниського і Григорія Полетики служили для прикриття і легітимації
викладених ідей. Коло поширення «Історії русів» обмежувалося дру
зями і родичами, до яких належали Шираї і Миклашевські. 1824 року
«Історію русів» надіслали до штаб-квартири Рєпніна. Мабуть, того
самого року уривки її потрапили до Кондратія Рилєєва. Гринівська
«знахідка» «Історії русів» у 1828 році або близько того якщо й не була
інсценізована Шираєм, то стала додатковим стимулом до поширен
ня загадкового тексту.
Олександр Оглоблин 1942 року писав, що, шукаючи автора «Істо
рії русів», він хотів передусім з’ясувати культурно-політичний арсе
нал і погляди людей його кола: «Імення автора твору з’ясує нам його
культурне і соціальне оточення, так само як з’ясування цього оточен
ня, на підставі вивчення самого твору, дасть нам яскраве і повне уяв
лення про ідеологію його творця». Це було головною метою і мого
детективного розслідування. Воно не вивело нас на одного конкрет
ного автора загадкового тексту, але ми ідентифікували коло людей,
причетних до появи трактату. Ми також з’ясували, хто стояв у центрі
цього кола. Саме ця широка і не завжди одностайна група стародуб-
ських друзів і родичів була причетна не тільки до поширення, а й до
написання «Історії русів». Здається, що це найпевніший і, можливо,
найтривкіший результат нашої історіографічної одисеї. Тепер наре
38 і