Р озд іл 5
Козацький князь
За кілька хвилин до полудня з жовтня 1926 року під Червоним корпусом Київського університету зупинилося авто з урядовими номерами . З машини вийшов літній чоловік з довгою сивою бородою і відчинив двері жінці . Він помахав рукою натовпу , що зібрався його привітати . Цей жест зустріли оплесками : глядачі , здебільшого студенти , кілька годин чекали на появу бороданя . У натовпі панувала святкова , радісна атмосфера . « Такий же , старий , енергійний , як і 1917 року . На нього ані час , ані події , ані обставини не впливають », — сказав середніх років чоловік сусіду-студенту . « А ви що , колись його знали ?» — спитав студент . « Та ... було , молодий чоловіче , все було ...» — встиг відповісти чоловік до того , як натовп підхопив їх і поніс до дверей університету . Цим студентом був Григорій Костюк , майбутній літератор і редактор , після Другої світової війни він емігрував у Сполучені Штати і описав цю сцену у спогадах . Його випадковий співрозмовник — Володимир Чехівський , прем ’ єрміністр уряду незалежної України в 1918-1919 роках , один з лідерів Української автокефальної православної церкви у двадцятих роках . А людина , яку так палко вітали київські студенти , — Михайло Грушевський , найвидатніший український історик XX століття і перший голова незалежної української держави в часи революції 1917 року112 .
Вся ця сцена біля дверей Київського університету мала вйкликати у Грушевського дежа вю . Востаннє київський натовп вітав його дев ’ ять років тому , в революційному сімнадцятому . Тоді 51-річний Грушевський щойно повернувся з Росії , куди його заслали під час
112 Костюк , Григорій . Зустрічі і прощання : Спогади . — Едмонтон : КІУС , 1987 . — Кн . і . — С . 186-189 .
П О