ральній Раді у сепаратистському політичному курсі . Д . Антонович разом із М . Грушевським рішуче відкинув ті звинувачення .
Він був одним із організаторів Всеукраїнського національного конгресу , але після його завершення не потрапив до новообраного складу Центральної Ради . М . Грушевський у своїх спогадах витлумачив це так : « Через недогляд чи умисно не пройшов до нової Ц . Ради Д . Антонович : повинні були його поставити соціал-демократичні організації , і чи забули , чи справді поминули ( Винниченко не любив його і підозрівали , що умисно так його обминув ), і від просвітніх організацій його також не поставлено . Се по попередній своїй роботі Антонович відчув як образу і відсунувся , і вже не схотів , коли я його пробував пізніше провести . Се була шкода ».
Дещо дистанціювавшись від діяльності Центральної Ради , Д . Антонович продовжував роботу в соціал-демократичних організаціях . Улітку 1917 р . від блоку українських партій він був обраний гласним Київської міської думи , в жовтні 1917 р . став товаришем голови Київської міської думи . За дорученням Центральної Ради в жовтні 1917 р . вів переговори із командуванням Чорноморського флоту про його українізацію . Був співголовою Комітету Українського національного театру і входив до складу організаційного комітету для заснування Української академії мистецтв . 21 грудня 1917 р . призначений генеральним секретарем морських справ УНР , в січні 1918 р . — міністром морських справ в уряді В . Голубовича . Мала Рада 18.1.1918 р . затвердила запропонований Д . Антоновичем проект українського морського прапора , який розробила Морська рада . У липні 1918 р . його призначено генеральним консулом Української Держави в Швеції . У листопаді 1918 р . входив до складу делегації Українського національного союзу на переговорах із країнами Антанти ( Ясси , 17 — 23 . XI . 1918 р .). У 1919 р . — дипломатичний представник УНР у Римі .
У 1921 р . Д . Антонович був одним із засновників , а в 1928 — 1930 , 1937 — 1938 рр . — ректором Українського вільного університету у Відні і Празі , в 1925 — 1945 рр . — голова Українського історично-філологічного товариства та директор Музею визвольної боротьби України у Празі . Помер і похований у Празі .
Автор багатьох праць , зокрема « Естетичне виховання Т . Шевченка » ( 1914 ), « Українське мистецтво » ( 1923 ), « 300 років українського театру , 1619 — 1919 » ( 1925 ) та ін .
ЕГАБИЧ Борис Вячеславович — громадсько-політичний діяч ; член ■- * Центральної і Малої Рад , ЦК Селянської спілки .
Діяч українського соціал-демократичного руху . Брав участь у роботі квітневої ( 1917 ) Всеукраїнської конференції УСДРП як делегат новоград-волинської партійної організації . Долучився до створення Селянської спілки , на І Всеукраїнському селянському з ’ їзді ( 28 . V .— 2 . V I . 1917 ) був обраний до її ЦК і на тій підставі кооптований до складу Центральної Ради . Від фракції УСДРП був делегований до Малої Ради під час її створення ( 28 . V I . 1917 ). Репрезентував партію в постійних комісіях УЦР : з реорганізації Комітету , з розроблення проекту статуту автономії України . Входив до складу української делегації на З ’ їзді поневолених народів Росії у Києві ( 8 — 15 . ІХ . 1917 ) як представник української соціал-демократії . Мала Рада 9 . ІХ . 1917 р . ухвалила його кандидатуру до складу української делегації на
65