приєднатися до РСДРП . Д . Антонович належав до більшості , яка обстоювала партійну самостійність та наприкінці 1905 р . створила Українську соціал-демократичну робітничу партію . Д . Антонович був одним із лідерів УСДРП . Проте за того періоду він недооцінював національне питання . У січні 1905 р . в часописі « Праця », який заступив із 1904 р . « Гасло », Д . Антонович виступив зі статтею « Неіснуюче питання », якою розпочав дискусію із М . Поршем про національне питання . Для соціал-демократії , як вважав Д . Антонович , це питання схоластично надумане буржуазією із метою « затемнити класову свідомість пролетаріату ». Автор пропонував пролетаріатові боротися із цим « неіснуючим питанням ». Цікаво , що погляди Д . Антоновича на національну проблему не позбавлені парадоксальності . Повернувшись в наступному числі журналу до зазначеної теми статтею « Ще про неіснуюче питання », Д . Антонович говорить : визнавши реальність існування національного питання , треба « радикально його розв ’ язати поставленням в своїй програмі виразної точки — самостійної демократичної Української республіки від гір Карпатських до Кавказьких . Ніякі півміри автономії України або вступлення України до федеративної спілки неприличні для програми пролетаріату , бо крім трусості нічого не виявляють ». Дискусія із М . Поршем , який обстоював важливість національного питання , практично привела Д . Антоновича до виходу із партії .
У 1906 р . він облишив революційну діяльність , виїхав за кордон , вивчав історію мистецтва у Франції , Німеччині , Італії . З 1912 р . викладав історію українського мистецтва в Київській мистецькій школі , приватних драматичних студіях . Від 1913 р . редагував орган УСДРП « Дзвін » ( був одним із його засновників ) і співпрацював з мистецьким часописом « Сяйво ».
Під час Першої світової війни його обрали уповноваженим Всеросійського земського союзу . Працював також у Київському відділенні Червоного Хреста , займався евакуацією поранених із Південно-Західного фронту .
Після падіння російського самодержавства , на початку березня 1917 р . Д . Антонович став одним із співзасновників Центральної Ради . Саме він та керовані ним українські соціал-демократи спротивилися ідеї ліберальної української інтелігенції перетворити Товариство українських поступовців на загальноукраїнський київський об ’ єднавчий центр . Д . Антонович запропонував створити такий центр на паритетних засадах . « Щоб формально обгрунтувати сей постулат , Антонович вишукав аж 13 професійних і всяких інших організацій Києва с . -децької закраски — до церковних хорів включно , і домагався для них представництва аналогічного із ТУПом , — писав у своїх спогадах М . Грушевський . — У зв ’ язку із цим в тім же гуртку Антоновича , очевидно , виникла й гадка кликати мене якнайскорше до Києва — стати на чолі того проектованого центру , щоб знейтралізувати претензії тупівців ». У новоутвореній Центральній Раді Д . Антоновича було обрано товаришем голови , він також очолював маніфестаційну комісію . 19.111.1917 р . був обраний головою Українського віче у Києві . За перших березневих днів увійшов до складу Київського губернського виконавчого комітету , а 15.111.1917 р . делегований від Центральної Ради до Київської губернської Ради об ’ єднаних громадських організацій .
Від створення Центральної Ради до Всеукраїнського національного конгресу Д . Антонович був одним із її найактивніших діячів , М . Грушевський зараховував його за того періоду до свого найближчого оточення . 4 квітня 1917 р . Д . Антонович разом із М . Грушевським та В . Винниченком представляв Центральну Раду на спільному засіданні президій міських громадсько-політичних організацій , на якому загальноросійська революційна демократія висунула звинувачення Цент
64