описуваних подій , надто помітну роль відігравав у них автор , надто відвертим , неприхованим було його бажання в одних випадках ретушувати події , в інших — завдати їм нищівної критики , щоб « Відродження нації » мало об ’ єктивний характер . Чим далі просувався В . Винниченко в розробленні обраної теми , тим беззастережнішою ставала його критика , в її потоках Українська революція виглядає відверто тенденційно зредагованою .
Праця над « Відродженням нації » зробила В . Винниченка націонал-комуністом . Він пориває з УСДРП , а на пропозицію І . Мазепи увійти до складу уряду УНР не без пафосу відповідає , « що може взяти участь тільки в тім уряді , який стоїть на грунті чистої совєтської влади й рішучої соціалістичної революції ».
На початку 1920 р . у Відні В . Винниченко створив Закордонну групу українських комуністів , в лютому почав видавати її друкований орган — газету « Нова доба ». У своїх політичних листах , які друкувалися на сторінках газети , а згодом вийшли окремою брошурою , В . Винниченко обгрунтував свій перехід на національно-комуністичні позиції , заявив про бажання взяти участь у соціалістичному будівництві .
За умов зміни більшовицької політики щодо України , визначеної рішеннями VIII конференції РКП ( б ), поява В . Винниченка в більшовицькому таборі видавалася для комуністичної Москви дуже привабливою . Особливо гостро її потреба відчувалася на першому , невдалому для більшовиків , етапі війни із Польщею .
Винниченко , як завжди , переймався сумнівами , але логіка його загальної поведінки спонукала до повернення . Наприкінці травня він з ’ явився в Москві . На той час IV Всеукраїнський з ’ їзд совєтів обрав його членом ВУЦВК . Після тривалих розмов з представниками вищого більшовицького керівництва В . Винниченко пише « Доповідну записку ЦК РКП ( б )», в якій обгрунтовує умови своєї праці в Україні . Він вдається до певних поступок , не ставить неодмінною умовою визнання самостійності України , погоджується на федеративний варіант стосунків Росії та України , але вимагає їх рівноправності та демократизму .
Протягом літа 1920 р . обидві сторони провадили переговори , під час яких з ’ ясовували стосунки й наміри . В . Винниченко двічі ( у липні й серпні ) їздив до Харкова та повертався знову до Москви . Зрештою стало зрозумілим , що прагматичні більшовики не мають нічого проти того , аби постать В . Винниченка з ’ явилася в їхніх лавах , навіть на першому плані ( йому пропонувалися посади заступника голови РНК УСРР та наркома закордонних справ , місце в ЦК КП ( б ) У ), але при тому вони не бажали робити жодних змін у своїй державно-партійній системі . Отож повноваження В . Винниченка не могли спричинитися до трансформування системи . Йому відмовили в кооптуванні до складу Політбюро ЦК КП ( б ) У . Такі умови не влаштували В . Винниченка . Він зрозумів , що не отримавши реальних важелів влади , швидко перетвориться на маріонетку або на один із гвинтиків системи . До того ж , вивчаючи протягом кількох місяців більшовицькі реалії , він доходить висновку , що переоцінив можливості системи , яка , прикриваючись комуністичними й соціалістичними гаслами , є всього-на-всього різновидом російського централістичного бюрократичного імперіалізму . І вже 20 . VII . 1920 р . В . Винниченко зазначає в щоденнику : « Совєтської влади , влади совєтів по суті нема . Є влада бюрократів , комісарів , окремих одиниць , які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів ... Партією керує невеличка група — Політбюро ЦК РКП і Оргбюро . Вона призначає уряд , урядовців , командуючих , комісарів , вона дає директиви , декрети , накази ; вона видає закони , постанови , розпорядження ; вона , словом , порядкує всім
41