із 1902 р . — член Одеського окружного суду . Належав до Одеського юридичного товариства . Водночас з юридичною практикою викладав теорію права , державне право , російське цивільне право у класичних гімназіях , займався науководослідницькою працею .
Ще з 80-х років почав брати участь в українському громадському житті , друкувався спочатку в « Зорі », потім в « Українській хаті », « Літературно-науковому віснику », « Украинской жизни », « Світлі » та ін . На Всеросійському археологічному з ’ їзді у Чернігові виголосив доповідь про стародавність і державно-правове значення назви « Україна ». Широкого розголосу , зокрема й за кордоном , набула його праця « Німецька колонізація на Україні », видана українською ( 1913 ) та російською ( 1914 ) мовами . Його було обрано дійсним членом Одеського археологічного товариства .
Спроби українського вченого втілити в життя власні правові погляди спричинилися до чималих неприємностей , зокрема до трьох жандармських політичних обшуків ( останній 1909 р .). « Нагороджений за судову службу орденами і чином дійсного статського совітника , — писав С . Шелухин в своїй автобіографії , — я через мою любов до рідного краю не міг на Україні стати навіть членом судової палати , в якій не раз сидів ». Він був одним із засновників Одеського товариства « Просвіта », головою Одеської української громади , членом місцевої організації Товариства українських поступовців .
Із вибухом революції активно поринув у національно-визвольний рух , став чільним діячем Української радикально-демократичної партії ( з червня 1917 р . — УПСФ ). На Всеукраїнському національному конгресі його обрали до Центральної Ради від Одеси ( територіальне представництво ). На початку революції в Одесі , де серед українських діячів були особливо сильні самостійницькі тенденції всупереч гаслам федералізму й автономії , утворився Український революційний керівничий комітет . До його складу увійшли представники всіх українських партій і угруповань . Головою комітету було обрано С . Шелухина . Комітет провадив активну самостійницьку пропаганду й зумів підпорядкувати своєму політичному впливові чимало військових частин , пізніше українізованих .
На початку грудня 1917 р . С . Шелухин очолював в УЦР позапартійну фракцію самостійників . Він активно працював над історично-правовим обгрунтуванням української незалежності та консолідації українського громадянства на основі національно-історичних традицій самостійництва . Як голова фракції самостійників , С . Шелухин декілька разів виступав на Восьмих Загальних зборах УЦР , різко критикуючи федералістів та наголошуючи на тому , що Україна не є частиною федерації , оскільки федерації не існує . Він брав участь у дебатах з приводу Берестейського миру , підкреслюючи , що « так звані народні комісари », притримуються тієї самої політики стосовно України , що й царський уряд . « Головне горе , — зазначав С . Шелухин , — що ми привикли ждати , що нам дадуть мир . Ні ! Ніхто не дасть нам миру , а тільки ми самі ».
Наголошуючи на потребі визнання самостійності України , С . Шелухин зазначав : « У Переяславі ми заявили , що « волимо під царя восточного ». Значить під кого ми йшли ? Під царя , а не під народ . Царя скинули , і під ким ми ? Ні під ким ! От якби ми одразу стали були на такий грунт , то тоді б з нами рахувалися і Франція , і Англія , і інші держави . Тут меншості кажуть нам про Інтернаціонал , але вони забувають , що для того , щоб мати « Інтернаціонал », треба спершу , щоб був “ націонал ”».
192