став керівним осередком Ради , формував порядок денний Загальних зборів , готував проекти найважливіших політичних документів та навіть , як це сталося , скажімо , з І Універсалом , ухвалював і проголошував їх іменем Центральної Ради . В руках Комітету зосереджувалися фінанси Ради , контролювалася і спрямовувалася вся поточна робота , здійснювався зв ’ язок із місцевими установами та організаціями .
Наприкінці червня , після утворення Генерального Секретаріату , до повноважень якого відійшли виконавські функції , сталися принципові зміни в статусі Комітету . 23 червня , інформуючи П ’ яті Загальні збори про створення Генерального Секретаріату , М . Грушевський зазначив , що поява нового виконавчого органу Центральної Ради « не усуває Комітету Центральної Ради , котрий має бути « Малою Центральною Радою », несучи законодавчі функції в промежутках між двома сесіями ». На одному з подальших засідань з ініціативою надати Комітетові в період між Загальними зборами « всі функції , що належать Центральній Раді » виступив М . Шраг . Ініціативу було підтримано , і 29 червня постановою П ’ ятих Загальних зборів Комітет отримав право « вирішення всіх негайних справ , що належать до компетенції Центральної Ради ». Тією самою постановою його склад розширювався до 40 осіб . На початку липня реорганізація тривала далі , Комітет збільшився на 30 % ( 18 осіб ) за рахунок політичних діячів , що репрезентували національні меншини . Під час реформування Комітет остаточно змінив свою назву . Від липня 1917 р . і надалі він іменувався Малою Радою .
1 серпня Мала Рада затвердила власний регламент . Щотижня вона мала збиратися на чергові збори , а крім того , за потреби , голова Ради міг скликати й надзвичайні . Під час винесення важливих законодавчих ухвал кворум встановлювався у дві третини загального числа членів , а в разі винесення менш відповідальних ухвал — в 50 відсотків . Ухвали виносилися простою більшістю відкритим , таємним або поіменним голосуванням . Регламент надавав широкі можливості для діяльності голови Ради , який скликав та вів збори , пропонував порядок денний , керував обговоренням , підбивав його підсумки , встановлював процедуру голосування пропозицій ( резолюцій ), що надходили від фракцій . Незмінним головою Ради залишався М . Грушевський . Документи свідчать , що йому вдавалося без особливих зусиль тримати Раду під своїм контролем та вести її обраним курсом . Грушевський був дійовим головою , тонким політиком , який за потреби вмів надати засіданням Центральної Ради « деякі парламентські апаранси », — згадував А . Гольденвейзер .
Мала Рада формувалася на основі пропорційного представництва фракцій , які складали Велику Раду . Позапартійний голова мав чотири заступники від чотирьох українських партій , двоє відповідальних секретарів Президії належали до УПСР , а двоє — до УСДРП . У серпні з 65 членів Малої Ради до українських партій належало 35 , єврейських — 15 , російських — 10 , польських — 4 . Найбільше місць у Малій Раді ( 14 ) мали УСДРП та УПСР ( остання — без урахування М . Грушевського ). Кількісний паритет у Малій Раді між цими партіями зберігався до початку 1918 р . Зокрема , 12 січня 1918 р . М . Шраг від імені фракції українських соціалістів-революціонерів виступив з вимогою « на найближчім засіданні пленуму переобрати Малу Раду пропорціонально складу Ц . Ради ».
Така реорганізація відбулася на Дев ’ ятих Загальних зборах . Коментуючи цю подію , « Народна воля » 24 січня 1918 р . повідомляла : « В реорганізованій Малій Раді дається по одному місцю фракціям соціалістів-самостійників , народних соціалістів та молдаванів ( румунів ). Решта добавочних місць дається в Малій Раді фракції соціалістів-революціонерів . Всього в Малій Раді має бути 82 члени
18