Водночас продовжував навчання в Київському університеті і восени 1919 р . отримав диплом першого ступеня . Дипломну роботу Д . Чижевського , присвячену філософії Шиллера , визнали кращою , і він був залишений на кафедрі філософії для підготовки до професорського звання . У 1920 р . став доцентом Вищих жіночих курсів у Києві , на початку 1921 р . — доцентом кафедри філософії Київського інституту народної освіти .
Непевність політичної ситуації , загроза тюремного ув ’ язнення спонукали Д . Чижевського до нелегальної еміграції через Польщу в Німеччину . Там він продовжив філософські студії у відомих філософів Гейдельберга , згодом — Фрайбурга . З 1925 р . викладав в українських вищих школах в ЧСР . За книгу « Філософія на Україні ( спроба історіографії )» здобув звання професора . П . Феденко , автор статті про Д . Чижевського в « Українському історику » і приятель його гімназійних років писав : « В ньому далі горів огонь безстороннього пізнання фактів . Все на світі будило в ньому інтерес науковий та естетичний . Він досліджував проблеми літератури , мовознавства , філософії , історії , зокрема історії слов ’ янських народів , містики , характерології , теології . Писав на теми астрології , цікавився ономастикою , зокрема українською ». Грунтовні наукові дослідження « Нарис із історії філософії на Україні » ( 1931 ), « Філософія Г . С . Сковороди » ( 1934 ), праці про Гегеля , Канта , Ніцше прославили Д . Чижевського на весь світ . Його запрошують до співпраці університети в Галле , Марбурзі . З 1949 р . працював у Гарвардському університеті . У Нью-Йорку 1956 р . вийшла друком його фундаментальна праця « Історія української літератури від початків до доби реалізму ». У 1956 р . почав викладати у Слов ’ янському інституті при Гейдельберзькому університеті , де працював до останніх років життя . « Учені такого рівня , — писав П . Феденко , — родяться раз на століття або й рідше . Між творцями української науки , що діяли за правилом sine ira et studio , — Михайлом Максимовичем , Володимиром Антоновичем , Михайлом Драгомановим , Іваном Франком , Михайлом Гру шевським , — ім ’ я Дмитра Чижевського залишиться в пошані , поки живе українська нація та її культура ».
ЦИКА ЛЕН КО Євген Харлампович ( 9 . ХІІ . 1861 , с . Перешори Ананіїв- * ського пов . Херсонської губ . — 20 . VI . 1929 , Подебради , Чехія ) — громадський діяч , публіцист , меценат української культури ; член Центральної Ради .
Народився в сім ’ ї урядовця , великого землевласника . По закінченні приватного пансіону в Одесі та Єлисаветградського реального училища у 1881 р . приїхав до Києва із надією стати вільним слухачем університету . І хоча Є . Чикаленкові те не вдалося , доля звела його з відомими українськими громадськими й культурними діячами : М . Лисенком , О . Русовим , М . Комаровим та іншими , що визначило його майбутню участь в українському русі . Вищу освіту здобував на природничому факультеті Харківського університету , під час навчання захопився працею в Драгоманівській громадці — українському гуртку радикального напрямку . За політичну діяльність був виключений з університету і п ’ ять років провів у Перешорах під наглядом поліції .
Оселився 1894 р . в Одесі , де став активним членом місцевої української громади . З наступного року почав займатися меценатською діяльністю , пожертвувавши кошти на видання популярної історії України . Разом із іншими членами
184