фракції : українські есери , українські есдеки та соціалісти-федералісти . Українські есери були найсильнішою партією у Раді ; до них під кінець приєднався і М . Грушевський , який довго залишався безпартійним . Але водночас ця фракція була найбіднішою на людей ; навіть на прем ’ єра вона не могла висунути нікого видатнішого , ніж Голубович . Українські соціал-демократи , до яких належали Винниченко , Петлюра , Ткаченко , Порш та інші , були малочисельні .., але незрівнянно значніший персональний склад цієї фракції дещо згладжував чисельну перевагу есерів . Нарешті , соціалісти-федералісти репрезентували найбільш поміркований і культурний елемент української громадськості . Лідером цієї партії був шанований всіма літератор С . Єфремов , її газету « Нова рада » редагував А . Ніковський . Як найбільш поміркована націоналістична група , соціалісти-федералісти жили порівняно у ладу з представниками « меншин ». Ці останні продовжували фігурувати в Раді приблизно в тому ж складі , який я навів у першому розділі . Приєднався ще тільки представник народних соціалістів , а кадети ( в особі С . Крупнова ) ще до III Універсалу демонстративно вийшли з Ради . Найбільш ворожою до українців , хронічно опозиційною партією були російські есери , яких репрезентував у Раді енергійний і здібний О . Зарубін . Меншовики , з М . Балабановим на чолі , також трималися незалежно , а іноді й мужньо . Рафес , який представляв Бунд , говорив і орудував більше всіх ; як я вже згадав , він був у цей час у стані опозиції до українців , які доволі побоювалися його гострого язика ... Інші єврейські партії були представлені дуже слабо ».
Отже , найбільш представницькими в УЦР були фракції партій українських есерів та есдеків . Протягом усієї діяльності Центральної Ради вони в ній задавали тон , контролювали всі її структури — Президію , Малу Раду , Генеральний Секретаріат та комісії . Взаємини українських есдеків та есерів у Центральній Раді не можна однозначно оцінити . Як слушно зазначив А . Гольденвейзер , політичний досвід лідерів українських соціал-демократів давав їм змогу протягом 1917 р . відігравати провідну роль в есеро-есдеківському тандемі . М . Порш на згаданих переговорах з Й . Сталіним у листопаді 1917 р . назвав себе представником « партії , яка займає в Раді керівниче становище ». Маючи більш-менш узгоджені позиції у питаннях боротьби з Тимчасовим урядом , зазначені партії дуже серйозно розходилися в поглядах на соціально-економічну політику . Врешті-решт українські есери , скориставшись своєю більшістю в УЦР , перебрали на себе в січні 1918 р . керівництво урядом УНР , домоглися реорганізації Малої Ради , де здобули більшість . Із цього приводу В . Винниченко згадував : « Моє бажання вийти з уряду й заяву про це фракціям тим легше було здійснити , що в цей же час есерівська фракція Центральної Ради стала виявляти рішуче бажання взяти провід усієї політики в свої руки . Формальне право на це вона мала раз у раз , бо кількістю своїх голосів покривала всі інші складені до купи фракції ».
Розбіжності інтересів між фракціями українських партій ще більше увиразнюються прикладом Української партії соціалістів-федералістів . Діячі ТУП ( майбутньої УПСФ ) у березні 1917 р . виступили ініціаторами створення Центральної Ради , але з часом відійшли на узбіччя політичного життя . Д . Дорошенко писав , що « вони не грали в Ц . Раді керуючої ролі », розчинившись у масі нових членів . Як і ліберально-демократична партія , есефи не могли погодитися з радикалізмом , який дедалі дужче переважав у Центральній Раді . Якщо українські есдеки та есери уособлювали , за оцінкою О . Лотоцького , « настрої безоглядного максималізму », то есефи підходили « до справи з погляду реальних можливостей її переведення ». Між цими двома напрямами , свідчив О . Лотоцький , у Києві 1917 р . пролягла справжня прірва . На його думку , та й про це вже йшлося раніше ,
16