кою М . Драгоманова та обстоювала пріоритет національного визволення . Д . Антонович згадував , що І . Стешенко еволюціонував від « Драгоманова до Маркса », а разом із ним такий самий шлях пройшла Леся Українка , яка твердо підтримала його в тому напрямку політичної діяльності . « Не дійшовши до московського табору , — писав Д . Антонович , — вони заснували у Києві самостійну українську соціал-демократичну групу ». Створена ними 1896 р . група Українська соціал-демократія , до якої увійшли також О . Стешенко , М . Коцюбинський , М . Кривинюк , П . Тулуб , П . Тучапський , М . Ковалевський та інші , була однією із перших українських соціал-демократичних організацій . Група не змогла стати сильною і масовою політичною партією . Видала брошури , зокрема « Програма групи », « Оцінка програми української соціалістичної партії », « Про соціальну роботу серед українського селянства », « Царі , пани та люди ». Як згадувала О . Стешенко , її чоловік не губив зв ’ язків із російськими есдеками , але « їхній російський шовінізм » зрештою спричинився до цілковитого розриву з ними . « Надто кипучу , енергійну вдачу » І . Стешенка не задовольняла і « кабінетна праця » групи українських есдеків , тому через деякий час він відійшов і від неї .
Після закінчення університету І . Стешенко був запрошений на посаду лектора Фундуклеївської жіночої гімназії . Та вже через рік за політичну діяльність був заарештований і після п ’ яти місяців ув ’ язнення висланий з Києва . Протягом 1897 — 1900 рр . разом з дружиною перебував на Чернігівщині , де займався перекладацькою та науковою працею . Темою його дослідження того періоду була творчість І . Котляревського , його « Енеїда ». У 1898 — 1900 рр . видав декілька спеціальних досліджень та критично відредагував поему . Дослідив також усі варіанти перекладів « Енеїди » Вергілія іншими мовами . У 1899 і 1901 рр . побачили світ збірки його поезій « Хуторні сонети » та « Степові мотиви ».
Водночас І . Стешенко не полишав і політичної роботи . У 1898 р . разом із дружиною взяв участь у нелегальному з ’ їзді таємного товариства « Молода Україна ». Після повернення до Києва був обраний членом Київської старої громади , у якій , за словами Є . Чикаленка , був наймолодшим . У подальшому брав участь у роботі РУП , був членом Української демократичної партії , згодом належав до УСДРП .
Заборона викладацької діяльності змусила його працювати спочатку в управлінні Південно-Західної залізниці , згодом — у Київській міській думі . Поза службою всі сили віддавав громадській роботі . У 1904 р . його обрали секретарем Київського літературно-артистичного товариства . На одному із його засідань виступив із закликом надіслати листа російському міністру внутрішніх справ В . Плеве про скасування заборони українського друкованого слова . Протягом 1905 р . надрукував низку статей із мовного та національного питань , у яких обстоював думку про доконечність національної школи та запровадження української мови в усіх сферах вжитку (« Українофіли », « Про так зване українофільство », « Холмська Україна і заходи до її збереження », « Про українську національну школу », « Історичні прорахунки і українська мова » та ін .). Разом із групою колишніх « плеядівців » ( Леся Українка , Л . Старицька-Черняхівська , В . Самійленко , М . Славинський та ін .) видавав часопис « Шершень » ( 6.1 .— 14 . VII . 1906 ), а після його заборони — журнал « Гедзь ».
Нарешті 1906 р . одержав можливість повернутись до викладацької роботи і відтоді не полишав її . Певний час працював у чоловічій гімназії м . Слупська , а із 1907 р . викладав у Київській комерційній школі , Фребелівському інституті , на Вищих жіночих курсах , у Музично-драматичній школі М . Лисенка . Читав історію української , російської , західноєвропейських літератур . Як член київського това
168