У гуртку для вивчення української мови та стилю захопився літературними перекладами українською мовою творів зарубіжних класиків . Переклав уривки із « Декамерона » Бокаччо , новели Мопассана , повісті Жуля Верна та ін . « Стимулювали мене мотиви громадського характеру , — писав В . Отамановський в автобіографії , — бо літературна праця була одним із більш-менш можливих у тогочасних політичних обставинах способів сприяти розвиткові української культури ». Як член таємної організації Братство самостійників , що виникло у Варшаві 1914 р ., був одним із засновників 8ЛX . 1916 р . кооперативного видавництва « Вернигора ». Його мета , за свідченням В . Отамановського , — пропагувати ідею « про орієнтацію української культури на Західну Європу , а не на Росію ». У 1916 р . працював уповноваженим відділу харчових пунктів Комітету Всеросійського союзу міст Південно-Західного фронту .
Ідейний провідник Братства самостійників В . Отамановський у березневі дні 1917 р . був серед засновників УЦР . За його ініціатив в Києві 15.111.1917 р . формувався штаб української міліції та почалося формування першої кінної сотні . Разом із М . Міхновським був одним із організаторів товариства Український військовий клуб ім . гетьмана П . Полуботка . Його намір виступити на відкритті Всеукраїнського національного конгресу із доповіддю « Боротьба наших предків за самостійність України » був вороже сприйнятий автономістично настроєним керівництвом УЦР , яке намагалося не допустити самостійників до роботи на конгресі . Та все-таки В . Отамановського було обрано членом УЦР від партії самостійників . Одначе другого дня по завершенні роботи конгресу , 9ЛV . 1917 р ., Братство самостійників замінило його кандидатуру на М . Шаповала , мотивуючи це тим , що В . Отамановський повинен мати можливість більше уваги надавати розбудові організації для посилення впливу самостійницьких течій в українському суспільно-політичному житті .
Видавництво « Вернигора » під його орудою 1917 р . видавало брошури , листівки , пропагандистську літературу , а також готувало переклади зарубіжних авторів і українські підручники . У 1917 р . В . Отамановський відновив навчання на юридичному факультеті Київського університету . У складі студентського куреня 17 — 30.1.1918 р . брав участь у бою із більшовицькими частинами під залізничною станцією Крути . У травні 1918 р .— червні 1920 р . як представник видавництва « Вернигора », у зв ’ язку із замовленням українських підручників у Відні , перебував в Австрії , де продовжив юридичні студії у Віденському університеті .
У червні 1920 р . повернувся в Україну . Мешкав у Вінниці . Працював у місцевій філії сільськогосподарського кооперативу « Централ ». Був фундатором і керівником Вінницької філії Всенародної бібліотеки України ( 1923 ) і Кабінету для вивчення Поділля ( 1924 ), співробітником Комісії для вивчення західно-руського та українського права при ВУАН .
В . Отамановського було заарештовано 26 . VIII . 1929 р . у справі « СВУ » та засуджено до 5-річного ув ’ язнення . У 1934 р . його заарештували вдруге . Після звільнення 26 . VIII . 1936 р . оселився у Ленінграді , де викладав в університеті . З 1958 р . мешкав у Харкові , працював у Харківському університеті . Доктор історичних наук , автор наукових досліджень із історії міст та магдебурзького права (« Города Правобережной Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII века »), із історії Вінниці та Вінничини , з бібліотекознавства тощо .
У 1919 р . у видавництві « Вернигора » вийшла друком повість В . Отамановського для юнацтва « Син України », яка мала великий вплив на виховання
142