нігівщині . Перебуваючи на Чернігівщині як інструктор УЦР , описав власні враження про настрої населення та ставлення до політики Центральної Ради . Зокрема в « Літературно-науковому віснику » ( 1925 .— Кн . 4 .— С . 131 ) писав , що українці , читаючи газети , ніяк не могли зрозуміти , чому « представники Центральної Ради несподівано виступали в оборону єдності з Росією . Такі звістки просто таки збивали із пантелику провінцію , і місцеві діячі , з одного боку , не мали ніколи виразних директив , що робити , а з другого , то й самі не знали , куди вести розбурхані спрагнені акції революційної маси . Ті маси , що , початково повіривши першому універсалу , бачили в Центральній Раді свого справжнього провідника , потрохи бачачи , що сі « провідники » або тупцюють на місці , або ведуть то вперед , то назад , кидають гучні гасла і не думають їх здійснювати , помалу відвертають від неї і шукають інших провідників ».
У 1917 р . вступив до УПСФ . За дорученням Малої Ради в листопаді 1917 р . провадив переговори із урядом козацьких військ у Катеринодарі та Новочеркаську . У січні — березні 1918 р . працював секретарем УЦР . За гетьманської влади відійшов від політичної діяльності . Репрезентував УНР на мирній конференції в Парижі ( 1919 — 1920 ).
У 1920 р . був призначений керівником пресового бюро української дипломатичної місії в Римі , згодом очолював її . Редагував часопис « La voce del Ukraina ». Співпрацював в українських часописах за кордоном « Розбудова нації », « Український голос », « Діло », « Свобода », « Новий шлях » та ін . У 1929 р . увійшов до ОУН , був призначений Проводом українських націоналістів керівником ОУН в Італії . В 1936 — 1940 pp . — професор Вищого східного інституту в Неаполі , в 1940 — 1943 pp . — лектор Римського університету . Протягом 1943 — 1944 pp . перебував у фашистському ув ’ язненні . У 1945 р . переїхав до Аргентини , де став діяльним членом місцевої української громади . У 1947 р . був одним із засновників та головою Спілки українських науковців , митців і літераторів . У 1954 — 1960 pp . очолював Українську центральну репрезентацію в Аргентині , в 1960 — 1963 pp . — голова її ради . У Буенос-Айресі редагував націоналістичний тижневик « Наш клич », часопис « Дзвін », альманах « Відродження ».
Наукова спадщина складається із різноманітних праць : « Українська теоретично-практична граматика для італійців » ( 1937 ), « Словник українсько-італійський » ( 1941 , 1977 ), « Українсько-італійський словник » ( 1977 ), « Основи суспільного ладу » ( 1941 , 1949 ). Залишив чимало спогадів і публіцистичних праць , серед них « Сторінки із римського щоденника . 1942 — 1943 » ( т . 1 — 2 ), « По похилій площі : Записки українського журналіста і дипломата . 1919 — 1921 » ( т . 1 — 2 , 1962 , 1969 ). Автор « Української Малої Енциклопедії » ( 1957 — 1963 ).
ТАМАНОВСЬКИЙ Валентин Дмитрович ( псевд . Золотополець ;
О14.11.1893 , с . Яблунівка Чигиринського пов ., нині Черкаської обл . — 1964 , Харків ) — громадсько-політичний діяч , історик , перекладач ; член Центральної Ради .
Народився в сім ’ ї службовця , батьки якого були кріпаками . У 1912 р . закінчив 5-ту Київську гімназію і вступив на юридичний факультет Київського університету , через рік перейшов до Київського політехнічного інституту , де став членом Української громади і активно працював у термінологічній комісії КПІ разом із І . Фещенком-Чопівським , С . Веселовським і В . Затонським .
141