просо ... Отсі міркування , а також і той реакційно-аристократичний дух , котрий віяв із агітації Міхновського , змусили наших товаришів із Ц . Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв ’ язкам впливи Ц . Ради ».
У Києві 5 — 8 . V . 1917 р . відбувся І Всеукраїнський військовий з ’ їзд , скликаний з ініціативи Українського військового організаційного комітету . Бажаючи перейняти провід українського руху в армії , лідери УЦР , що прибули на з ’ їзд , фактично знейтралізували самостійників на чолі із М . Міхновським , хоча його й обрали членом УГВК . Після II Всеукраїнського військового з ’ їзду ( 5 — 10 . VI . 1917 ), відчуваючи недовір ’ я із боку лідерів українського парламенту та неможливість працювати в новому складі УГВК , що розширився за рахунок представників т . зв . соціалістичної демократії , М . Міхновський вийшов зі складу комітету . Його не приваблювала й робота в УЦР , де самостійники фактично були позбавлені можливості впливати на вироблення політичної лінії .
М . Міхновський брав участь у роботі установчого з ’ їзду Української демократичної хліборобської партії ( 29 . VI . 1917 р .) як один із її провідних діячів . На думку деяких істориків , він був одним з керівників повстання полуботківців ( 4 — 6 . VII . 1917 ), які планували збройним шляхом проголосити незалежність України . За наказом О . Керенського М . Міхновського заарештували й відправили на Румунський фронт . У листопаді 1917 р . працював на Полтавщині як чільний діяч УДХП .
Після гетьманського перевороту , підтриманого УДХП , М . Міхновський відмовився від співпраці із гетьманом . На II з ’ їзді партії ( 26 — 28 . X . 1918 ) висловився за збереження незалежності й суверенності Української Держави . Після проголошення гетьманської грамоти про федерацію із Росією М . Міхновський взяв участь у протигетьманському повстанні . Виїздив до Харкова , де в Запорозькому корпусі провадив агітацію за примирення повсталих із гетьманською владою заради існування спільної для всіх України . Розстріл П . Болбочана , на захист якого він виступив перед С . Петлюрою , остаточно підірвав його віру в Директорію . Його намагання зупинити анархію й стабілізувати політичну та економічну ситуацію в країні за допомогою втручання військових не мали достатньої підтримки в українському громадянстві . Опинившись у Кременчуці під час більшовицької окупації 1919 р ., був заарештований і лише наступ загонів М . Григор ’ єва врятував його від розстрілу . У багатьох відозвах М . Григор ’ єва до населення того часу відчувається вплив і стиль М . Міхновського , хоча він формально не брав участі в роботі штабу григор ’ євців .
На початку 1920 р . виїхав до Новоросійська , звідки марно намагався емігрувати за кордон . Згодом переїхав на Кубань , працював народним учителем , у кооперативних установах . У 1924 р . повернувся до Києва , де був заарештований співробітниками ДПУ . Після звільнення зробив ще одну спробу емігрувати . 3 . V . 1924 р . вкоротив собі віку . Обставини смерті нез ’ ясовані . За деякими даними , самогубство інсценували органи ДПУ .
иА У М Е Н К О Володимир Павлович ( 7 . УІІ . 1852 , м . Новгород-Сівер- * " ський — 8 . VII . 1919 , Київ ) — громадський і педагогічний діяч , філолог , історик ; член Центральної Ради .
Народився в сім ’ ї директора гімназії . Закінчив історично-філологічний факультет Київського університету ( 1873 ) і протягом 30 років викладав у різних середніх
133