Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник Diiachi_Ukrainskoi_Tsentralnoi_Rady_Biohrafichnyi_ | Page 119

засновників видавництва «Вік» (Київ, 1895), Доброчинного товариства видання
загальнокорисних і дешевих книжок (Петербург, 1898).
Як політичний діяч брав участь у створенні українських фракцій у І і
II Державних Думах та в підготовці меморандуму Російської академії наук
царському уряду «Об отмене стеснений малороссийского печатного слова», сприяв
активізації діяльності українських студентських громад у Москві та Петербурзі.
Член Петербурзької громади Української радикально-демократичної партії (з чер­
вня 1917 р. — УПСФ). Належав до Петербурзького осередку ТУП. На реоргані­
заційному з ’їзді товариства 25—26.III.1917 р. був обраний заступником голови
Союзу українських автономістів-федералістів.
У квітні 1917 р. — один із ініціаторів створення Української національної
ради в Петрограді, очолив її виконавчий комітет. У травні 1917 р. призначений
Тимчасовим урядом губернським комісаром окупованих російськими військами
Буковини і Покуття. Після відступу російських військ та ліквідації комісаріатів
приїхав до Києва. У вересні—листопаді 1917 р. — Генеральний писар УЦР.
У листопаді 1917 р. разом із Д. Дорошенком був делегований Генеральним
Секретаріатом до ставки верховного головнокомандувача російської армії, де
підписав з генералом М. Духоніним угоду про зосередження на Південно-
Західному і Румунському фронтах українських військових частин.
Не погоджуючись із деякими положеннями III Універсалу, зокрема ідеєю
примусової соціалізації землі, подав у відставку з посади Генерального писаря.
У 1918 р. обійняв посаду Державного контролера УНР в уряді В. Голубовича.
У жовтні 1918 — січні 1919 р. виконував обов’язки міністра віросповідань
Української Держави та УНР. Уже наприкінці 1917 р. виступив перед УЦР з
ініціативою створення окремого органу керівництва церковними справами в
Україні в складі Генерального Секретаріату. Був палким прихильником незалеж­
ності української православної церкви від Московського патріархату і довів цей
процес до проголошення автокефалії 1.1.1919 р. З січня 1919 р. по березень 1920 р.
перебував у Константинополі як надзвичайний посол УНР у Туреччині із
спеціальною місією провадження переговорів із Вселенським патріархатом про
визнання автокефалії Української Православної Церкви.
З 1920 р. — на еміграції (Відень, Прага, Варшава). У 1922 р. — доцент,
згодом професор Українського вільного університету (Прага), із 1929 р. —
професор Варшавського університету. Засновник і директор Українського науко­
вого інституту у Варшаві (1930—1938). Водночас виконував обов’язки Міністра
внутрішніх справ і заступника голови уряду УНР в екзилі.
Написав праці з історії церкви «Українські джерела церковного права» (1931),
«Автокефалія» (1935, 1938), «Церковна справа в Україні» (1923) та ін.; автор
численних публіцистичних статей в українській закордонній і іншомовній пресі;
мемуарів «Сторінки минулого» (Т. 1—3, 1932—1934), «В Царгороді» (1939),
книжок для дітей.
Помер у Польщі, прах перепоховано на українському меморіальному кладо­
вищі у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.
118