пресу , створити Український національний фонд , відкривати школи , « Просвіти ». 20.111.1917 р ., коли вперше постало питання про кооптацію В . Леонтовича до складу УЦР , його кандидатуру більшістю голосів було відхилено . На Всеукраїнському національному конгресі делегований у члени УЦР від Союзу українських автономістів-федералістів . У червні 1917 р . став членом УПСФ . Помітної ролі в діяльності УЦР не відіграв . Як поміщик і власник цукроварні відчував певну недовіру із боку соціалістично налаштованої більшості діячів УЦР .
Тим часом політичну діяльність не припиняв . Разом із С . Єфремовим склав і видав 1917 р . ( перевидання 1919 ) російсько-український юридичний словник . Не полишав письменницької праці , 1918 р . в Києві вийшли збірки його оповідань . За доби Української Держави входив до Українського національного союзу . У червні — жовтні 1918 р . працював в урядовій комісії з розроблення земельної реформи . У жовтні 1918 р . Український національний союз запропонував його на посаду міністра земельних справ . Підготовлений В . Леонтовичем земельний закон , підписаний П . Скоропадським , був дуже високо оцінений українськими економістами , вони порівнювали його із земельними законами найдемократичніших країн світу .
Після поразки національно-визвольних змагань емігрував до Болгарії , згодом мешкав у ЧСР , очолював Товариство ім . св . Володимира , співробітничав у часописі « Тризуб ». Автор повістей « Пани і люди » ( 1892 ), « Старе і нове » ( 1922 ), « Хроніка Гречок » ( 1931 ), а також « Споминів утікача » ( 1922 ) та ін .
ПІВИЦЬКИЙ Андрій Миколайович ( 27.111.1879 , хут . Красний Кут
* " Золотоніського пов . Полтавської губ . — 17.1.1954 , Карлсрує ) — громадсько-політичний і державний діяч , правник ; член Центральної Ради і ЦК Селянської спілки , голова Директорії УНР , Головний Отаман військ УНР .
Походив із давнього козацького роду . Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П . Галагана в Києві , після закінчення якої 1896 р . вступив до Київського університету . Навчався на математичному і правничому факультетах . Належав до української студентської громади . За участь у студентському політичному русі 1897 і 1899 рр . був в ’ язнем Лук ’ янівської тюрми , 1899 р . виключений із університету та висланий на Полтавщину « під гласний догляд » як учасник загального студентського страйку . Після закінчення університетського курсу з 1903 р . служив у Лубенському окружному суді , в листопаді 1905 р . став присяжним повіреним Харківської судової палати , 1913 р . обраний мировим суддею Золотоніського повіту ( на цій посаді залишався до 1917 р .).
Як один із засновників РУП А . Лівицький разом із В . Винниченком , Д . Антоновичем , Б . Матюшенком , Є . Голіцинським , М . Ткаченком та О . Скорописом- Йолтуховським протягом 1902 — 1903 рр . належав до ядра київського комітету партії . У 1903 — 1906 рр . очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині . Під час революції 1905 р . був головою Коаліційного комітету українських , російських і єврейських організацій в Лубнах , а також очолював загін самооборони , який складався із шести бойових дружин , виступав на численних мітингах . Як один з організаторів Лубенської республіки , був заарештований 3.1.1906 р . Утік з-під варти та переховувався , 7 . Х . 1907 р . заарештований удруге в Лубнах і півтора року відбував ув ’ язнення .
116