80 ЛЮБОМИР ВИНАР
ського саме під час студій в УВУ , а також у зв ’ язку з моєю докторською дисертацією та професорською габілітаційною працею на УВУ . В цьому періоді треба згадати один вийнятково важливий момент — більшість професорів-істориків УВУ в Мюнхені були членами або прихильниками гетьманського руху і належали до т . зв . державницької школи української історіографії , яка постала як « антитеза * до неонародницької школи Грушевського . Згадаємо провідного гетьманського діяча Дмитра Дорошенка , активістку в цьому русі Наталію Полонську- Василенко , прихильників українського монархізму Олександра Оглоблина , Бориса Крупницького та інших . Олександер Шульгин , республіканець , проживав в Парижі і не мав великого впливу в УВУ , а В . Кубійович не був істориком . Найближче я стояв до професорів О . Оглоблина і Н . Полонської-Василенко і деякою мірою до ректора Івана Мірчука . Олександер Петрович і Наталія Дмитрівна були головними рецензентами моєї габілітаційної праці , а трохи згодом стали приятелями і найближчими співробітниками в Українському Історичному Товаристві і « Українському Історику ». Слухаючи їхніх викладів , присвячених Козацько-гетьманській державі і розвиткові української історіографії , я побачив , що вони здебільшого критично висвітлювали історичні концепції і історіософію Грушевського як « народника », який « ігнорував » або недооцінював ролі української провідної верстви в державотворчім процесі української нації . Також наголошувалося на його помилках в державному будівництві 1917 — 1918 років як « соціяліста », який не зумів закріпити української державности .
Я також побачив , що мої професори часто ідеологізували історіографію і висвітлення певних явищ в історії України — і це впливало на їхню суб ’ єктивну інтерпретацію М . Грушевського , його творчосте і діяльносте . Можливо , що проф . Олександер Оглоблин з школи державників намагався ще найбільш об ’ єктивно висвітлити Грушевського , підкреслюючи у своїх викладах його неперевершені заслуги в опрацюванні першої схеми в українській національній історіографії , в якій наголошено тяглість українського історичного процесу і яку , за малими вийнятками , визнавали представники « державницької школи ». На основі аналізу творів « державників » В . Липинського , Д . Дорошенка , О . Оглоблина , Н . Полонської-Василенко і « народника » Грушевського я прийшов до висновку , що в деяких працях ( наприклад Б . Крупницького і Н . Полонської-Василенко ) підхід до Грушевського був оснований значною мірою на їхньому ідеологічному наставленні як членів або прихильників гетьманського руху , які емоційно підходили до діяльносте і творчосте « республіканця » Грушевського . Вже тоді в ранніх 50-х роках я уважав , що такий підхід з методологічного аспекту має поважні недоліки . Помилка істориків-гетьманців полягала в тому , що вони аналізували наукову творчість Грушевського на основі його полемічно-публіцистичних праць з 1919 — 20 років , а не його наукових досліджень . Пригадую , що під час академічних дискусій я заступав думку : Грушевський наголошував , що народ — головна сила українського історичного процесу , але заразом у висвітленні різних періодів української історії , зокрема Гетьмансько-козацької держави XVII і XVIII століть , до уваги брав ролю усіх верств укра