74 ЛЮБОМИР ВИНАР
наукова праця , присвячена М . Грушевському , а на катедрі ім . М . Грушевського під керівництвом проф . О . Пріцака не захищено жодної докторської праці про Грушевського . Він мав повну можливість розгорнути грушевськознавчі дослідження , але цього не зробив без огляду на те , що патроном його історичної катедри був Грушевський . Отже , говорити , що О . Пріцак в той час репрезентував окрему « течію грушевськознавства » — це прикре непорозуміння , і видно , що дослідник задовільно не вивчив цієї теми . Я тут не обговорюю праць О . Пріцака , які появилися в Києві після 1990-го року , бо цей період не належить до закордонного грушевськознавства . « Затяжна дискусія », про яку згадує автор , між представниками Українського Історичного Товариства ( М . Антонович , О . Домбровський , О . Оглоблин , Н . Полонська-Василенко , М . Андрусяк , Л . Винар та ін .) відносилася в першу чергу до історіографічних гіпотез О . Пріцака про генезу і розвиток середньовічної держави в Києві і взагалі середньовічної української історії , а не до його наукових праць про Грушевського , бо вони не існували . Натомість О . Пріцак написав декілька публіцистичних статей , що появилися в ненаукових виданнях ( ж . « Листи до приятелів », щоденник « Свобода »), але вони не були науковими дослідженнями115 . Чому проф . О . Пріцак не створив історіографічного « напряму грушевськознавства » при катедрі ім . М . Грушевського в Гарвардському університеті , він одинокий може дати відповідь . Але історики повинні придержуватися фактів і не творити легенд .
Насправді в науковій українській діяспорі існував державницький напрям української історіографії ( видатні його представники О . Оглоблин , Д . Дорошенко , Н . Полонська-Василенко , Б . Крупницький та ін .), які , значною мірою , проводжу вали традиції В . Латинського , С . Томашівського і інших істориків в 1920-х і 1930-х років . їхні думки відносно Грушевського не були одностайні , але до деякої степені віддзеркалювали їхні ідеологічні заложення . Найбільш об ’ єктивним , на нашу думку , був провідний представник державницької історіографічної школи — проф . О . Оглоблин ; проф . Н . Полонська-Василенко в аналізі діяльносте Грушевського була більш емоційною , а часами суб ’ єктивною . Вони обоє мої професори , а пізніше найближчі співробітники ж . « Український Історик » і провідні члени УІТ . В широкому значенні ми належали до того самого історіографічного наукового середовища , хоч мали деколи різні методологічні підходи до істо-
1^Співробітники « Українського Історика » публікували рецензії на різні , зокрема англомовні , видання О . Пріцака . Відносно його публіцистичної статті про Грушевського забрав слово Марко Антонович , див . його статтю « До дискусії навколо Грушевського ». Український Історик , 1991 — 1992 , ч . 110 — 115 , с . 370 — 379 .
Також треба згадати статті Олександра Домбровського « До питання української історичної школи в діяспорі ». Український Історик , 1974 , ч . 4 , с . 74 — 84 ; « Замітки до праці О . Пріцака про « Походження Руси ». Український Історик , 1977 , ч . З — 4 , с . 92 — 100 та ін . У першій статті історик обговорював газетну статтю О . Пріцака « Гарвардський центр українських студій і школа Грушевського », що появилася в українському щоденнику « Свобода » з 13 жовтня 1972 р ., і мою інформативну статтю « Історична школа М . Грушевського і НТШ », « Свобода » з 11 січня 1974 . Кожний знає , що « Свобода » не є науковим часописом .