72 ЛЮБОМИР ВИНАР
рення методології і структури цієї важливої українознавчої науки . Віримо , що в дискусії візьмуть участь українські і неукраїнські науковці , зокрема історики , які зможуть доповнити нашу статтю і причинитися до розбудови теорії науки грушевськознавства , що поруч з науковою методологією , джерелознавством і предметною структурою с важливою грушевськознавчою дисципліною .
POST SCRIPTUM
Вже після написання нашої праці я мав змогу запізнатися із змістом « Українського Історичного Журналу » ( УІЖ ), присвяченого 130-річчю з дня народження M . С . Грушевського ( УІЖ , ч . 5 , вересень — жовтень 1996 ). Це число містить цілий ряд важливих матеріалів і досліджень . Я бажаю згадати лише цікаву статтю д-ра Р . Я . Пирога , автора численних праць , присвячених Грушевському , під назвою « Грушевськознавство : стан та перспективи розвитку » ( с . 71 — 83 ), що є поширенням його попередніх статей , про які ми згадуємо в нашій праці . Автор висуває ряд цікавих спостережень і думок про дослідження життя і творчости М . Грушевського і дає огляд літератури грушевськознавства . Він ділить грушевськознавство ( умовно ) на три частини : « радянське , зарубіжне і сучасне вітчизняне » ( с . 71 ). Ми вже писали про відповідну термінологію , і , на мою думку , « сучасне вітчизняне » грушевськознавство повністю не віддзеркалює науки грушевськознавства в ґльобальному вимірі . Крім того , термін « вітчизняний » — це спадщина старих часів , в яких окреслення український історик , українська історіографія замінювано терміном « вітчизняний історик ». Також у термін « вітчизняний » входили всі науковці Совєтського Союзу . Якщо ідетьсп про грушевськознавство і грушевськознавців — дослідників Грушевського і його доби , то можна говорити про українських істориківгрушевськознавців без огляду на те , де вони б не проживали , і неукраїнських , які вивчають спадщину Грушевського . Саме тому створено Міжнародне товариство ім . М . Грушевського , щоб неукраїнські і українські грушевськознавці могли співпрацювати і розбудовувати грушевськознавство на міжнародному науковому форумі .
Автор , на мою думку , повторює за деякими іншими дослідниками помилкову гіпотезу про моє розуміння київської школи істориків як « всеукраїнської школи національної історіографії » ( с . 73 ). Самозрозуміло , що , крім наукових установ Грушевського і його історичної школи в 1920-х роках , існували в Україні інші наукові осередки й історіографічні течії . Хоча б згадати наукові установи Д . Багалія у Харкові , М . Василенка у Києві , М . Слабченка в Одесі , М . Петровського в Ніжині , Д . Яворницького в Дніпропетровську та ін . Але науковий осередок М . Грушевського у Києві був головним і центральним , якщо ідеться про розвиток української національної історіографії у всеукраїнському вимірі ( масштабі ).
Проф . Олександер Оглоблин , сучасник Грушевського , який не належав до його історичної школи , так пише про значення Грушевського :