Грушевськознавство: Ґенеза й історичний розвиток Hrushevskoznavstvo_Geneza_i_istorychnyi_rozvytok | Page 24

І. ВСТУП ДО НАУКИ ГРУШЕВСЬКОЗНАВСТВА
23
цю науку на Заході. Проте бажаю також відзначити ролю проф. Олександра
Оглоблина, одного з найближчих співробітників «Українського Історика».
Він був провідним істориком «державницької історіографічної школи». В
1964 році Олександер Петрович писав:
«... свій обов’язок перед українським народом, перед Україною,
перед Українською Державою — й насамперед перед українською нау­
кою Грушевський виконав. Але чи сповнили ми, сучасники й спадко­
ємці Грушевського, свій обов’язок визнання, пошани і вдячности перед
пам’яттю великого українського історика й великого українського гро­
мадянина? Я гадаю, що ні. Ні монографій, ні розвідок поважних йому
присвячених! Ні ознайомлення молодшою покоління українства з Тим,
хто так прислужився українству й не тільки одного свого покоління»1*’.
Він, найвидатніший український історик у другій половині XX ст., мав
повну рацію. Як основник журналу «Український Історик» я уважав, що
УІТ і УІ дадуть організаційну і науково-видавничу базу грушевськознавству.
Так і сталося. Діяльність УІТ в царині наукового грушевськознавства є
належно задокументована17, як також роля ж. «Український Історик» в
розвитку цієї міждисциплінарної науки.
Розвиток грушевськознавства, починаючи приблизно від 1966 року,
можна поділити на два основні етапи, що насвітлюють ґенезу і ріст цієї
нової українознавчої дисципліни.
Перший період науки грушевськознавства охоплює роки 1966 до
1990/91. В тому часі воно «народилося» в Америці як самостійна україно­
знавча дисципліна. Тоді оформлювалася методологія і дисциплінарна струк­
тура грушевськознавства, начеркувалися пляни діяльности, поширювався
круг дослідників-ірушевськознавців. Історики мали доступ до європей­
ських, американських і канадських архівів, у яких зберігалися деякі важливі
архівні матеріяли. Великим недомаганням цього періоду є неможливість
користуватися архівними матеріялами в радянській Україні, що були недос­
тупні для дослідників. Головним органом грушевськознавства став журнал
«Український Історик». З дослідників, які посередньо або безпосередньо
вивчали діяльність і творчість історика, згадаємо Олександра Оглоблина,
Марка Антоновича, Юрія Бойка- Блохина, Ілька Борщака, Іллю Витанови-
ча, Олександра Домбровського, Михайла Ждана, Теодора Мацькова, Ігоря
Каменецького, Ярослава Пеленського, Омеляна Пріцака, Наталію Полон-
^ Олександер Оглоблин, «Михайло Грушевський і українське національне відроджен­
ня». Український Історик, 1964, ч. 2—3, с. 1.
17 Олександер Домбровський, Розвиток грушевськознавства і Українське Історичне
Товариство. Михайло Грушевський. Збірник наукових праць... Львів, 1994, с. 346—358.
Любомир Винар, Як я став грушевськознавцем, цит. пр., с. 9—22; Людмила Сакада.
За гріхи уярмленої бранки. Час (Київ), ч. 26, 5 липня 1996 р. До речі, Л. Сакада
виголосила на Київській Міжнародній конференції «Михайло Грушевський — істо­
рик, політик, громадянин» доповідь на тему «Роля Українського Історичного Това­
риства у «поверненні» М. С. Грушевського в Україну» (Київ, 25 вересня 1996).