20 ЛЮБОМИР ВИНАР
В українській історіографії у зв ’ язку із появою т . зв . державницької школи ( С . Томашівський , В . Лилинський , Д . Дорошенко і інші ) започатковано переоцінку історіософічних і історичних концепцій Грушевського9 , що у значній мірі віддзеркалювала гетьманську ідеологію . Отже , як бачимо , цей період був вийнятково багатий на писання про Грушевського в історіографії і публіцистиці , але він не вирізнявся систематично-науковим підходом до вивчення його життя і творчости . Його характеризує доривочність , ідеологізація дослідження , а часто спрощення досліду його політичної діяльности .
В роках 1935 до 1939 були певні спроби започаткувати науку грушевськознавсгва . На увазі маємо спроби Івана Крип ’ якевича з рамені львівського НТШ підготовити до друку науковий збірник , присвячений Грушевському ( див . Хроніка НТШ , ч . 72 , 1935 , с . 9 ). Беручи до уваги , що він був найвизначнішим членом і головою НТШ , ця ініціятива мала вигляди на реалізацію . Проте цей збірник не появився з огляду на вибух польсько-німецької війни 1939 року . В той час дальше появляються випадкові статті істориків і публіцистів про Грушевського , часто мотивовані ідеологічними засадами поодиноких авторів . Це були радше причинки до грушевськознавства , а не систематичні наукові досліди . Також тоді появляються нечисленні чужомовні видання про Грушевського . Тут треба згадати працю чеського вченого Я . Бідла « Михайло Грушевський » ( Прага , 1934 ) і невеликий німецькомовний збірник « Проф . Михайло Грушевський : життя і діяльність » ( Берлін , 1935 ) і інші10 .
Окрему увагу треба звернути на статті , присвячені М . Грушевському в совєтській українській історіографії , починаючи від кінця 1920-х років до приблизно 1990 року . В той час партійні історики в Україні друкували різні статті про Грушевського , в яких повністю фальсифікували життя і творчість історика . Це також , в першу чергу , стосується Академії наук УССР й Інституту історії . У цих працях Грушевського трактували як фальсифікатора історії України і « ворога українського народу ». До сьогодні в Україні не маємо широкого дослідження насвітлення М . Грушевського в совєтській історіографії . Намагання реабілітувати М . Грушевського в період десталінізації ( Шевченко Ф . П .) 11 не вдалося . Треба ствердити , що в совєтській партійній історіографії про Грушевського , його історичну школу і схему
9 Докладніше про Грушевського і державницьку школу в моїй монографії Найвидатніший історик України Михайло Грушевський . Нью-Йорк , 1986 , с . 33 — 52 ; Любомир Винар . Михайло Грушевський : історик і будівничий нації . Київ , 1995 , с . 83 — 98 .
Дмитро Дорошенко , заслужений історик і політичний опонент Грушевського , у тому часі намагався дати загальну характеристику історика як народника у нарисі Огляд української історіографії ( Прага , 1923 ), с . 175 — 194 . Інші праці подані у нашому виданні .
10 Prof . Michael Hruschewskyj sein Leben und sein Wirken . Berlin , 1935 ( Beitraege zur Ukrainekunde , Heft 3 , 48 s .).
Ф . П . Шевченко , « Чому M . Грушевський повернувся на радянську Україну ». Без огляду на те , що стаття видатного історика Ф . Шевченка вкладалася в офіційну совєтську історіографію в 1966 році , партійні історики і партія її засудили , а автор цієї статті був переслідуваний владою .