120 ЛЮБОМИР ВИНАР
ричного процесу , як співвідношення між т . зв . народництвом і державництвом . До 60-х рр . XX ст . цю дилему в історичній і філософській літературі вирішували крізь призму бачення державницької школи в українській історіографії : історики , філософи й політологи дивилися на неї очима Дмитра Дорошенка й Вячеслава Липинського . Образно кажучи , « Огляд української історіографії » став для дослідників модерної історії України « священним письмом », істиною в останній інстанції .
Зміни у розумінні нашої недавньої історії відбувалися поволі , зрушення намітилися у 40 — 50-х рр ., коли у працях Б . Крупницького і О . Оглоблина більш неупереджено й об ’ єктивно була оцінена спадщина українських істориків до 1917 р . Але саме з постанням УІТ на сторінках його друкованого органу « Український Історик » і завдяки послідовним і наполегливим зусиллям Любомира Винара у 60 — 80-х рр . нова діяспорна історіографія нарешті об ’ єктивно оцінила історіографію М . Грушевського і його школи , розставивши всі крапки над « і ».
Зрозумілий біль українських інтелектуалістів 20-х рр . за втраченою державністю знаходив свій вияв у літературі політологічного характеру у пошуках винуватців поразки визвольних змагань . Очевидно , що прицілом таких звинувачень ставали постаті політичних лідерів 1917 — 1918 рр ., і серед них передусім постать М . Грушевського . Саме на критиці М . Грушевського і його візії українського історичного процесу ґрунтували свої праці представники державницької школи . Вважалося , буцімто саме бездержавницькі егалітарні думки великого вченого причинилися до неправильного розуміння політичної ситуації провідниками українського руху у ключовий період національної революції . Історики підсвідомо вдавалися до схематизування , спрощення дійсних поглядів М . Грушевського і його школи , що доводило до викривлення не лише інтелектуальної історії національно- політичної думки , але й примітивізувало , спотворювало всю народницьку історіографію кінця XIX — початку XX ст .
Спрощено спосіб доведення « шкідливосте » ідей М . Грушевського вибудовувався таким чином :
1 ) М . Грушевський як вихованець народника В . Антоновича і сам клясичний народник не розумів ваги власної держави і завжди народний інтерес протиставляв інтересові Української держави ;
2 ) М . Грушевський вивчав лише життя народної маси і не приділяв пильної уваги життю національної еліти , з чого робився висновок про відвертий антиелітаризм історика .
З цими двома фундаментальними твердженнями пов ’ язані інші супутні висновки . Зокрема , низка істориків ( Д . Донцов , Р . Млиновецький , О . Пріцак та ін .) вважали , що українське народництво — патологічне й хворобливе явище національної суспільної думки , не притаманне іншим народам , і що саме ця хворобливість і не дозволила українцям дорости до розуміння політичної самостійносте . Стало аксіоматичним вважати народництво аполітичною , суто культурницькою течією в українському громадсько-політичному житті . Від 1920 — 1921 рр . апріорно виголошувались антаґоністичність ,