Это Здорово! Кременчуг июнь-июль 2013 - Page 39

СТАРЫЙ КРЕМЕНЧУГ І сьогодні вулицю Чапаєва, колишню Міщанську, прикрашає старовинний особняк з ажурними балкончиками, химерною ліпниною і масками якихось античних божків з явно сумними обличчями. Здається, вони ще й досі, уже понад 100 років, виглядають свого господаря – Нохима Іцковича Рабиновича. Людина він був знана і заможна, мав одну з найбільших в Кременчуці тютюново-махоркову фабрику, багато нерухомості. Життя прожив складне, бувало в ньому всього – і радощі, і печалі. Але ні пожежі та страйки на фабриці, ні лихоманка цін на біржі, ні інші прикрощі не засмучували пана Рабиновича так, як заміжжя його молодшої доньки Рози. Красуня Роза Рабинович навчалася у Маріїнській гімназії, яку чотирма роками раніше закінчила Катрін Флейшиць, а ще раніше Леонора Блох, доньки відомих у Кременчуці людей. Щоправда, на думку Нохима Іцковича та його дружини, ті дівчата вчинили необачно: обидві, «нахапавшись новомодних ідей», замість того, щоб вийти заміж з а юнаків з порядних сімей і народжувати батькам онуків, подалися за кордон навчатися. Цього, звичайно, не схвалювали традиційно налаштовані Рабиновичі. Втім, їхня Розочка теж не порадувала. Заміж вона вийшла, але за кого!.. Адам Казимір Яскульський походив із збіднілих польських дворян і, як то кажуть, за душею не мав ані шеляга. Та він був дуже вродливий і зумів добитися взаємності Розочки. Коли Рабинович відмовився віддавати за Яскульського доньку, та ладна була втекти з коханим хоч на край світу. Але ж тоді не було б і посагу! Яскульський по-своєму кохав Розу, але життя без грошей його не влаштовувало. Тому наречений умовив дівчину дочекатися батькової згоди. Розочка спочатку упрохувала батька, розписуючи на всі лади, який Адам гарний, добрий, розумний. Потім почала плакати: «Таточку, я жити без нього не зможу, я у Дніпрі втоплюся, я піду у монастир!..» Зрештою, дівчина відмовилася їсти. Згнітивши серце, Рабинович погодився на шлюб, і молоді оселилися у його домі. Розочка ніжно називала чоловіка Адасем, Адамчиком, а тесть позаочі не інакше, як Казик – від слова «казитися». Бо зять не збирався зайнятися хоч якоюсь справою, на докори тестя відповідав, що Яскульські колись, за короля Яна Казиміра, володіли Кременчуцьким староством, - тобто він нащадок владарів усього Кременчука! А тому працювати на якійсь там фабричці не гідно його високого походження. Яскульський визнавав лише «шикарне» життя і без жалю гайнував жінчин посаг на поїздки до Харкова, Москви, Петербургу, на картярські борги, ресторани, циган, а згодом, як шепотілися сусіди, почав заглядати і на вулицю Веселу. Коли Рабинович дізнався про походеньки зятя у будинки з червоними ліхтарями, він ладен був вигнати його, навіть покликав на пораду дорослих, давно одружених синів. Але мадам Рабинович сказала, як відрізала: «Я не допущу в родині скандалу! У синів ростуть онучки, а це може зле позначитися на їх доброму імені. Головне, щоб Розочка ні про що не дізналася. Може, таки переказиться. Будемо терпіти!» Згодом Яскульський вирішив, що, як і годиться великому аристократу, він має подорожувати морем. Його не зупинив гнів тестя: та й що він, оцей «тупий провінційний фабрикантик», міг розуміти у світському житті?! Коли 12 квітня 1912 р. величезний красень-пароплав гордо випливав з Ліверпульської гавані, дженджуристий зять Рабиновича палив гаванську сигару на верхній палубі і милувався силуетом великого міста, що потроху тануло в тумані… Невідомо, що відчував мовчазний Нохим Іцкович, коли дізнався про жахливу катастрофу «Титаніка». Розочка, яка була при надії, мало не наклала на себе руки. І раптом від Яскульського надійшла каблограма із заокеанського Нью-Йорка! Рабинович пожартував чи з досадою, чи з полегшенням: «І вода його не бере!» Незабаром Адам Казимір повернувся додому. Страшне потрясіння, неймовірне диво – залишитися після всього живим – докорінно змінили молодика. Він зробився не лише дбайливим і уважним чоловіком та батьком хлопчиків-близнят, а й першим помічником тестя в усіх справах. До того ж у Нью-Йорку він зустрівся з одним багатим чоловіком з компанії Джона Рокфеллера, який, виявляється, знав фабрику його тестя. Яскульський був дуже вражений: американець, дізнавшись, що він зять Рабиновича з Кременчука, відкрив йому необмежений кредит, допоміг швидко дістатися на батьківщину і запросив до співпраці. Через деякий час Рабинович вирішив будувати новий ім для родини доньки. На його жаль, ділянку неподалік від Державного банку встиг перекупити давній приятель і конкурент Володарський, який збудував дім для себе. Тому будинок для Адама і Рози звели в іншому місці – на набережній Дніпра. Та прийшов жовтень 1917 р. Яскульський запропонував тестю виїхати всією родиною до Америки, де Рабиновича знали і поважали. Той відмовився – мовляв, скоро все це минеться, - і залишився у Кременчуці. А Яскульський, користуючись тодішнім безладом, вчинив нечуване, від чого його гонорові предки, мабуть, попереверталися в домовинах: він взяв прізвище тестя і таки виїхав до Америки разом із Розою та чотирма дітьми. Що сталося зі старим Рабиновичем – невідомо. Адам Рабинович, колишній Яскульський, у Штатах через досить короткий час став мільйонером і власником кількох будинків, один з яких стояв на березі річки. Над його ажурними балкончиками красувалися маски античних божків. Матеріал надано науковим співробітником Кременчуцького краєзнавчого музею Тетяною Скрипінською ЭТО ЗДОРОВО! №3'2013 37